2Ів 1,1-13; Мр 15,22;25; 33-41(о. д-р Турконяк Р.) Світлиця 13.02.2026.
У посланнях святого Івана євангелиста, говоримо про друге послання, відчувається глибока тривога за тих, хто вірив у Ісуса Христа, як правдивого Бога. Святець звертався до «вибраної пані», що уважають за певну Церкву, певну спільноту, яка була вірна вченню Христовому і, здається, в цій спільноті вірних появилися сумніви, хтось посіяв недовіру до правдивого вчення. Виринули певні ошуканці та антихристи, які стали блокувати правдиву віру та вірність вченню Спасителя світу. Євангелист Іван уболівав над тим неспокоєм й наголошував на давню заповідь любові ближнього. Святий Іван турбувався, щоб те навчання, яке апостоли залишили певній громаді, мало життя та розвиток у віруючій спільноті. Йому було жаль, що певні особи залишили правдиву науку й прихилилися до злобної спокуси демона, який посіяв неправду про особу Христа, стверджуючи, що він не прийшов у тілі.
Апостол Іван мав бажання самому зустрітися з віруючими такої громади, щоб говорити з ними, проповідувати їм слово Боже устами, а не писати чорнилом. Апостол виразно говорив, що ті, хто не перебував у науці Христовій, не мали Бога; хто ж приймав науку Спасителя, такі мали і Батька, і Сина! Такі непрості зародки спільнот переживала спочатку Церква Христова. Євангелист писав, щоб хижих проповідників не приймати до своїх домів, бо вони голосили негідне навчання про особу Ісуса Христа, що торкалося й Небесного Батька. Святий апостол писав дуже строго, щоб навіть не вітати відступників від правдивої віри, бо такі, хто віталися, ставалися учасниками злих діл. Так святий апостол Іван прибув до своїх вірних й тих, хто сумнівався у вірі, щоб проголошувати правдиве вірування в Ісуса Христа. Не бажав письмово, а потрудився й прибув сам, щоб побачити вірних й проголосити їм правду.
Святий апостол Марко описав останні години життя Ісуса Христа, якого уже привели на гору Голготу. Навіть, вказав, що була третя глодина пополудні. В цьому фрагменті не будемо заглиблюватися в послідовну історію перебігу розп’яття, а слідуватимемо за пропонованим текстом євангельського уривку. Ісуса розіп’яли, від шостої до дев’ятої години настала темрява і о дев’ятій годині Син Божий звернувся до свого Батька : «… Боже мій, Боже мій, чому ти мене покинув?» (Мр 15,34). Очевидно, що Ісус терпів незносні муки, бо його тіло було все покалічене, рани, цвяхи на ногах роздирали тіло… трудно уявити болі, які зносив Спаситель світу, Творець людства. Не було Ісусові до кого звернутися, та що і хто міг його підтримати та потішити? Звертався до Небесного Батька й вчинив виголос, що він опущений, але терпів з відчуттям повноти болю. Хтось настромив губку на спис, намочивши в оцет, подали йому до уст, це мало пом’якшити біль, задурманюючи голову. А Ісус, діткнувшись устами, не користав з пропозиції, усе терпів при повному розумі та тверезості. Бог терпів за свої створіння, за гріхи людства, винагороджував своєму Небесному Батькові.
На хресті помирала Боголюдина, яка добровільно прийняла всі болі й терпіння тому, що Син Божий, любов’ю Творця, любов’ю Бога любив кожну людину. Ісус не вмирав кілька днів. Як це траплялося з розп’ятими особами, які боролися зі смертю, а вкінці, від знесилення та ваги власного тіла переставали дихати. Господь помер, голосно прокричавши, віддав духа. Це зробило на сотнику велике враження, бо він промовив: «… Справді, ця людина була Божим Сином»(Мр 15,39). Не відомо, якого сина мав на увазі сотник, бо римляни уважали, виконуючого цісарську владу за сина божого Августа, а сотник, можливо допускав не лише Царя Юдейського, але й за суперника цісаря (див. «Komentarz historyczno-kulturowy do Nowego Testamentu Craig S. Kreener» 2000, Vocatio Warszawa, str. 120). Так завершилося життя Сина Божого, який з любові до свого людства, до своїх створінь помер на хресті.
Любімо Ісуса, бо він дуже любить нас, відчинив нам ворота неба й очікує нас, щоб нагородити! Свідчімо нашу любов, любов’ю до ближніх, часто, перемагаючи свою природу в тому, щоб любити й наших ворогів, як цього бажає Ісус Христос!
