Отець Віталій Дудкевич — монах Чину святого Василія Великого, священник, який пройшов шлях підпілля, переслідувань і відродження Української Греко-Католицької Церкви. Його біографія тісно переплетена з драматичними сторінками історії Української Церкви другої половини ХХ століття.
— Я народився у Львові в 1950 році в дуже несприятливий час, коли нашу Церкву і УПА ворог намагався знищити. Мав щастя виростати у віруючій сім’ї. Мої діди й прадіди були священниками, які душпастирювали в Рудно, біля міста Лева. Саме тут одержав єрейські свячення в приватному помешканні. Моє дитинство було тісно пов’язане з монахинями і підпільними священниками. До першого Святого Причастя, як тоді називали, мене готували сестри-служебниці. На ті часи я був досить добре підготовлений.
Греко-католицькі миряни в умовах катакомб дотримувались звичаїв та традицій, це прищеплювали своїм дітям та читали духовну літературу, що виходила в Західній Україні до Другої світової війни. Попри важкі підпільні умови вони, а також батьки отця Віталія підтримували зв’язки з підпільним духовенством. Навчаючись у совєтській школі ровесники майбутнього священника стикалися з комуністичною ідеологією. Завдяки батькам, сестрам-служебницям та підпільним священникам це не мало на отця Віталія жодного впливу.
— У школі я не приховував своєї віри. Після закінчення середньої школи виявив бажання вступити в університет, але я не був комсомольцем, що перекреслювало можливість студіювати. Про це я зізнався моєму духівникові і майбутньому настоятелеві, отцеві доктору Єронімові Тимчуку, ЧСВВ. Він порадив мені вступити в комсомол, щоб здобути вищу освіту. Слід зауважити, що Католицька Церква в країнах комуністичного табору толерувала вірним вступ у їх організації з умовою не виступати проти Бога і Церкви.
Покликання до монашого служіння прийшло несподівано — у 18 років.
— Ми з молоддю підпільної Греко-Католицької Церкви організовували різдвяні дійства, вертепи, я навіть грав святого Миколая і декілька разів Ірода. Там мене помітили монахині та священники. Одного разу сестра-служебниця Діогена Кулинич запросила мене у своє скромне помешкання (підпільний монастир) і відкрито запитала, чи не бажав би я стати духовною особою. Це для мене прозвучало несподівано. Я лише відповів, що мушу подумати. Вісім місяців роздумував та вагався, та одного дня під час Служби Божої у Львівській римо-католицькій катедрі відчув нестримне бажання посвятити себе Богові. З того часу розпочався мій духовний шлях.
У 1975 році отець Віталій Дудкевич отримав священничі свячення з рук Містоблюстителя Голови УГКЦ, владики Володимира Стернюка.
— Мої батьки два роки не знали, що я священник. Владика порадив не говорити їм, щоб не хвилювалися. Лише коли в 1977 році каральні служби викрили мене й відрахували з роботи у Львівській політехніці, де я викладав німецьку мову на катедрі іноземних мов, батьки дізналися правду.
Після цього мені довелося 12 років працювати вантажником. Добре, що так сталося, бо це дало мені можливість значно більше часу присвятити душпастирській діяльності.
Отець Віталій згадує і про духовні кризи:
— Коли мені було 22 роки, я почав думати, що можливо помилився у своєму виборі та чи не варто піти світським шляхом. Випробуванням у покликанні став для мене один «співбрат» у монастирі, котрий налаштовував настоятелів проти мене і вони зволікали з прийняттям мене у Василіянський Чин. Він погано закінчив свій духовний шлях, відрікся від Бога і став професійним атеїстом. Дехто з «доброзичливців» тоді мені порадив взагалі залишити це бажання, бо мене ніколи не приймуть до ЧСВВ. Але Господь мене втримав у покликанні. Не бачу у цьому ніякої моєї заслуги. Довелося чекати довгих 12 років. Влітку 1980 року нарешті здійснилася моя мрія і я вступив до Василіянського Чину. Це були для мене непрості роки випробувань, але дякую Господеві за цей набутий досвід.
Особливо важливим етапом була його діяльність із поширення духовної літератури.
— Я організовував в половині 80 років минулого століття перевезення книжок із Литви. Катехизм «Божа наука» розходився між підпільними спільнотами. Це була велика підтримка для вірян, хоча було тоді дуже небезпечно і можна було отримати довгий термін ув’язнення за поширення нелегальної літератури. Мій настоятель о. Єронім Тимчук дав на це благословення і порадив бути обачним.
У доленосному 1989 році, коли УГКЦ виходила з підпілля, отець Віталій був серед тих, хто ставав свідком відродження.
— Ми вже могли збиратися відкрито. Люди вірили, що прийде Незалежність. Я добре пам’ятаю, як в 1984 році оголосили заповіт померлого Патріярха Йосипа Сліпого ― поховати його прах в Архикатедральному Соборі св. Юра у Львові. У цей час, за пʼять років до падіння Берлінської стіни, це пророче бажання Блаженнішого Йосипа видавалося нереальним. Декілька років опісля ми переконалися, що у Бозі усе є можливим.
У 1990-х роках він продовжив студії у Римі.
— Підпілля давало мінімальну базову богословську освіту. Після виходу нашої Церкви з підпілля я відчув, що цього замало, тому за згодою протоархимадрита о. Ісидора Патрила, ЧСВВ поїхав у Рим. Шість років навчався там. Коли повернувся, побачив, що священники мають труднощі з богословським вишколом. Це я особисто відчув на власному досвіді при зустрічі в 1990 році з студентами тодішнього Тернопільського фінансово-економічного інституту в Тернополі. На початку 90 років ми щойно починали пристосовуватися до нових служіння в умовах свободи.
В часи підпілля отець Віталій душпастирював на Тернопіллі, особливо в Теребовлі, в 2000 роках був духівником правозахисника Івана Геля.
— Іван Гель був глибоко віруючою людиною. Таких мирян сьогодні нашій Церкві бракує. Якби ми мали такого формату мирян, тоді б напевно вирішилася позитивно доля Почаївського монастиря. Не слід чекати, що його віддадуть нам на блюдечку, без нашої участі. Наочним свідченням цього був мирний перехід наших храмів 35-36 років тому.
Сьогодні отець Віталій дивиться на випробування Церкви й народу крізь призму власного досвіду підпілля.
— В часи підпільного існування нашої Церкви головним завданням було вижити. За Божою допомогою УГКЦ тріумфально вийшла з катакомб. Сьогодні наша Церква в умовах війни активно служить народові, як це завше було в минулому: капелани ― на фронті, священники тісно з народом допомагають рідному війську. Нещодавно був у Львові ігумен нашого монастиря в Херсоні, о. Ігнатій Москалюк, ЧСВВ. Розповідав вірним Львівського Свято-Онуфріївського монастиря, як отці і миряни пережили московську окупації в 2022 році. Сьогодні василіянський монастир і храм у Херсоні знаходяться за п’ять кілометрів від фронту. Вірні постійно приходять до храму, щоб разом молитися і виблагати у Господа переможного закінчення війни. У херсонців віра міцніша, ніж у багатьох у Львові. Люди тримаються і це є великим свідченням.
Водночас отець Віталій не приховує болю:
— Часом чую коментарі: «А де ж ваш Бог, коли руйнуються будинки і гинуть люди?» Це важко. але Бог завжди перебуває з нами. І ми мусимо залишатися вірними Господеві, захищати Батьківщину, як це чинили наші попередники в часи підпілля.
З 2008 до 2015 року отець Віталій був Синкелом у справах монашества Львівської Архиєпархії. А також з 2010 до 2015 року ― Синкелом у справах мирян. Сьогодні є візитатором Львівської Архиєпархії. Його шлях — це приклад стійкості, вірності й жертовності.
— У духовному служінні мене завше надихали наші настоятелі, котрі пройшли тюрми й переслідування, але не зламалися. Вони мали високий моральний авторитет. Їхнє життя вчило: завжди можна йти вперед, якщо йдеш із Богом.
Підготувала Наталія Павлишин
