Преображення Господнє. Мт 17, 1-9. +Володимир Груца
В сьогоднішньому, відносно недовгому євангельському тексті, знаходимо багату символіку, бачимо певні зображення. Є мова про гору як про місце, яке вже в Старому Завіті вважалося особливим місцем зустрічі з Богом; чуємо про світлий одяг, про хмару. На горі було чути голос.
Звертаючи увагу на цю символіку, можна сказати, що все дуже гарно. Але слова «гарно» є замало, воно не до кінця відображає глибину цієї благовіcті.
Апостол Петро демонструє всі свої людські якості. Він хоче робити те, що напевно робили б і ми на його місці. Він має намір будувати намети, тим самим затримати цю подію, законсервувати. «Господи, добре нам тут бути, як хочеш, зроблю три намети» – так Петро виражає свій креатив, творчість, щоб мати змогу знову туди прийти, вчергове пережити цю подію, таку фантастичну зустріч.
Але з цих намірів нічого не виходить. Вже наступну мить апостоли залишилися на одинці з Ісусом, без Мойсея та Іллі, без світлого одягу, вже не линув голос з хмари. Вони сходять згори вниз, повертаються до буденного життя так і не збудувавши на горі намети. Але Ісус йде з ними в їхній будень! Він не каже: йдіть собі, а супроводжує учнів.
Який урок можемо взяти для себе. Людина нічого в житті не може затримати, як і саме земне життя. Якщо людина щось отримала чи здобула, вона повинна це вміти відпускати. Кожна мить є для цього, щоб нею жити, насолоджуватися, а згодом її відпустити. Ми часом будучи на природі чи на якомусь святі намагаємося наробити багато фотографій, все зафіксувати. Тим самим не вникаємо в глибину, в суть свята, не подивляємо чудового Божого створіння. А потім і фотографії нема часу оглянути, бо вони губляться у наших електронних носіях. А альбоми тепер мало хто робить.
Життя – це ріка, яка постійно в русі, в течії, а зміни є знаком життєдайності. Застій веде до деградації, а навіть до смерті. Застояна вода не смакує, в ній нема життя, нею можна отруїтися.
Навіть, якщо поведінка Петра є нам дуже близька, його наміри не служать для життя. Він хоче подію Преображення законсервувати, щоб мати на пізніше, для вічності. Але це не принесе жодної користі. В житті ніколи не буде так, як було колись. Можливо буде щось подібне, але не ідентичне.
Християнською вірою потрібно жити на щодень, а не закривати її в наметах спогадів минулого. Так, традиції важливі, вони формують покоління людей. Але замало жити лише самими традиціями, якщо відсутня віра у Воскреслого Христа. Спогади можуть надихати, наводити ностальгію, але їх замало для життя. Тому Ісус залишається на одинці з учнями, без Мойсея та Іллі. Він йде з ними вниз, вчить, що служіння вимагає покинути зону комфорту.
Якось я натрапив на вислів, який може звучати провокативно: «Церква – це лікарня для грішників, а не музей для святих». Завдання Церкви полягає в служінні. Замало збудувати храми, мати численні ікони чи мощі святих. Тоді закрити надійно двері, щоб щось не трапилося. Святі служили за земного життя, вони це хочуть робити і надалі. Вони є нашими покровителями та заступниками.
У ці дні багато розмірковуємо про о. Ярослава Федуніва, його постать присутня перед нашими очима. Він будував храми, логістику, але найбільше інвестував у людей, будучи ревним душпастирем в парафії св. Йосафата. Звичайно, що боляче переживаємо втрату співбрата. Але велика вдячність та радість за те, що він до кінця життя був вірним монашим обітам. Якби він так став зараз перед нами і побачив що хтось сумує, то напевно б лагідно насварив, тоді обійняв би. А далі з легенькою усмішкою біг би далі, бо на нього завжди хтось чекав. Треба було послужити людям. Не любив багато говорити, йому важлива була суть справи. Він знав як це зробити, або де знайти відповідних людей. Ти співбрате обіймаєш нас з неба, завдяки Тобі небо стає нам ближче. Сьогодні співбрати-редемптористи складають тут, в присутності Божого люду, а передусім перед Богом свої монаші обіти. Це їхнє особисте сходження на Тавор. Чи є страх? Надіюся, що ні. Але трепет мав би бути. А о. Ярослав є уважним свідком сьогоднішньої події.
Ми маємо приємні спогади, але не можемо на них зупинятися. Бажаю вам і собі відваги, певні процеси відпускати, а впускати нові. Бо застій – це смерть. А ми хочемо жити!
19.08.2023 р. Б. м. Львів, храм св. Йосафата
Головна світлина з архіву
