З нагоди 90-ліття від Дня народження світлої пам’яті Блаженнішого Патріарха Любомира (Гузара) в Архикатедральному Соборі святого Юрія Архиєпископ і Митрополит Львівський звершив Божественну Літургію у співслужінні з духовенством.
Митрополит Ігор звернувся до присутніх у храмі такими словами:
― Ми зібралися на цьому молінні, щоб вшанувати особу нашого патріарха, світлої пам’яті, Любомира Гузара. Якраз завтра йому б виповнилося 90 років життя, а від упокою душі виповниться в цьому році 31 травня шість років. Його життя, як теж пізнішого очільника греко-католицької Церкви не було простим і легким. Народився у Львові в 1933 році, а в 1940-і роки на наших землях точилася війна між німецьким та радянським режимом. Очевидно, було втягнуто багато інших країн, як можемо судити зі сучасної війни, що вже рік ведеться в нашій Україні, яку розпочала Росія. Хоч безпосередньо ніхто не воює за українців, обороняючись від ворожої численної національності Росії, однак, відбувається підтримка зброєю чи іншими ресурсами обидвом країнам, різними державами. Така вже логіка ведення війни, хоч російський уряд розраховував на три-п’ять днів спротиву України, помилилися, бо уже минув один рік, а український народ не здається! Перепрошую, бо не міг обійтися без пояснення, коли з матеріалом будуть знайомитися особи поза часом сучасної історії.
Святої пам’яті архиєпископ Любомир, як священник, послужив вірним 59 років, а з них ― 40 років єпископом. Під час війни родина Гузарів, про яку йде мова, емігрувала у 1944 році до Австрії, а в 1949 році – в США. Як семінарист, він навчався у семінарії та в університеті у США, згодом, здобув докторат у Римі на тему: «Митрополит Андрей Шептицький — провісник екуменізму». Не буду зупинятися над його реалізацією вченого ступеня, лиш скажу, що патріарх Йосиф Сліпий після переїзду з радянської неволі таборів у Рим, зустрів молодого чоловіка, священика Любомира, який з його подання у 1972 році прийняв чернецтво, згодом, патріарх Йосиф в 1977 році таємно висвятив отця Любомира Гузара на єпископа. Святої пам’яті патріарх Йосиф діяв так, бо 18-ти річна неволя «совєцьких» таборів, диктувала йому рятувати нашу Церкву, забезпечуючи добрими єпископами. Патріарх знав, що чинить важно, але незаконно, бо призначення на єпископа не було потверджене Римським архиєреєм.
Визнання Любомира Гузара, як єпископа, сталося, лише, в квітні 1996 року, коли Папа Римський Іван Павло II і Синод єпископів УГКЦ визнав єпископство Любомира Гузара. Від того часу єпископ Любомир послуговував на різних рівнях у нашій Церкві. Як патріарх чи Верховний архиєпископ, він очолив нашу Церкву в 2001 році. З його подання та його стараннями осідок нашої Церкви було перенесено зі Львова до Києва у 2005-ому році. Він довго намірявся, молився, радився, повідомляв у Ватикані та у Києві про цей захід, тому що були різні спротиви, зокрема, вищого духовенства у Києві, але усе здолав і осідок нашої Церкви повернувся у Київ.
Пам’ятаю, ще у 1988 році, коли наша Церква святкувала 1000-ліття хрещення Руси-України у Ченстохові (Польща), ми зустрічалися у Білому Борі чи Циганку, він уже тоді запитував про думку поширення нашої Церкви на схід та в центральні райони України. З цього виходить, що таємний єпископ Любомир вірив, що заборона діяльності нашої Церкви радянським режимом матиме кінець і настане час виходу з підпілля. І це сталося в 1989 році, в грудні місяці, чого довершив папа Іван-Павло ΙΙ з тодішнім керівником радянського союзу. Отець Любомир прибув в Україну й виконував доручені йому обов’язки кардиналом Любачівським, керівником нашої Церкви. Від 2001 року єпископ Любомир був вибраним на Верховного архиєпископа УГКЦ, став її патріархом, за його служіння збудований та посвячений у Києві собор нашої Церкви.
Ми ще тримаємо у пам’яті його старання про розвиток нашої Церкви, насамперед, старався, щоб підібрати єпископів для доброго служіння вірним. І за його немалими стараннями та погодженням, Львівська богословська Академія, була проголошена Католицьким університетом у 2002 році. Він старався нав’язувати добрі контакти та відношення з православним світом в Україні та поза її межами. Це була мирна і добра людина, український релігійний діяч, кардинал Католицької Церкви, представник українського роду Гузарів, суспільний діяч, якого любили не лише греко-католики, а багато православних в Україні з великою пошаною ставилися до нього. Згодом, архиєпископ-емерит «теплою рукою» передав своє служіння наступнику, вибраному в 2011 патріарху Святославу Шевчуку.
Спочив у травні 2017 року і його світлі останки спочивають у підземеллі собору святого Воскресіння в Києві. Вічна та світла йому пам’ять!
