Про віру на війні сказано вже багато, про світло, що неодмінно здолає темряву – говорять усі, але часто поруч із цим ми забуваємо про людей, які своїми вчинками, силою свого прикладу, любов’ю своїх сердець несуть це світло у найтемніші місця, вселяють його у найглибші закутки наших душ. Вони неймовірні у своїй скромності, величні у любові та простоті і вони теж захищають нашу країну, але не з автоматом у руці, а з хрестом на грудях.
Ми продовжуємо розповідати історії військових капеланів Львівської Архиєпархії і наша сьогоднішня розмова з о. Нестором Кизиком – капеланом 103 окремої бригади Сил територіальної оборони, священнослужителем Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла.
Говоримо з ним про особливості душпастирства у війську, зміни у ставленні до капелана, регулярні поїздки на Схід, а також про найважчі моменти служіння та нашу майбутню перемогу.
– Отче, розкажіть, як ви прийшли у капеланство та чому обрали саме такий вид служіння?
– Насправді під час навчання, як і будь-який семінарист, я роздумував про те, де, кому і в який спосіб міг би найкраще послужити. Не мав 100% впевненості саме у капеланстві, але точно розумів, що піду туди, куди Бог мене покличе. Уже на 5 курсі мене запросили у спільноту «Центру опіки сиріт» і певний час я допомагав капеланам саме там. Згодом став дияконом і почав служіння у Гарнізонному храмі, відтак, коли мене висвятили на священника, о Тарас Михальчук запропонував мені залишитися тут. Я певний час роздумував над його пропозицією, але насамперед мислив так: якщо мене запрошують, очевидно у мені є потреба і я зможу бути чимось корисний. Тому прийняв рішення залишитися і ніколи про це не шкодував.
Оскільки, кожен священник Гарнізонного храму також здійснює служіння у певних військових структурах, я закріплений за 103 бригадою територіальної оборони і душпастирюю там. Коли почалася війна, щоденно провадив Літургії, зустрічі з особовим складом, але з квітня бригада вирушила у зону проведення бойових дій, формат мого служіння трохи змінився, але без духовної опіки хлопці не залишилися. Тепер намагаємось регулярно до них їздити. Розуміємо, що найважливіше завдання для капелана на війні – подбати про сповідь і Євхаристію, провести для бійців Богослужіння.
– Згадайте, яким було ваше 24 лютого. Що робили, переживали у той день?
– Того дня я мав допомагати нашому капелану у Ліцеї Героїв Крут. З самого ранку, як завжди, збирався на Літургію. Ніякої особливої тривоги не відчував, бо був одним із тих, хто до кінця вірив, що повномасштабного вторгнення не буде. Але як тільки зустрівся з ліцеїстами, а в більшості вони із родин військовослужбовців, почув про їхніх батьків, яких обстрілювали у військових частинах, тоді вже остаточно зрозумів – почалося щось страшне. Далі всі ми спільно молилися Літургію – зі страхом у душі, але неймовірно щиро і трепетно. Я бачив, як хвилюються ліцеїсти за своїх рідних, з кимось уже тоді зник зв’язок, в їхніх областях велись бойові дії. Був страх і нерозуміння, як розвиватиметься ситуація далі. Тому першу половину дня провів разом із ними. Далі всі капелани отримали певні інструкції від настоятеля. У цей же час люди починали приносити до храму необхідні речі, було багато роботи. Поступово сформувалася певна стратегія, обов’язки розподілилися. Всі наступні дні були зайнятті до пізнього вечора: служіння в бригаді, на полігонах, у Гарнізонному храмі – виклики постійно змінювалися і на них треба було реагувати.
– Ще до повномасштабного вторгнення ви мали досвід спілкування із військовими. Як змінилися їхні запити, прохання після 24 лютого?
Знаєте, до 24 лютого також був певний відсоток людей, які розуміли, що в країні довгі роки йде війна. Тобто вони вже усвідомлювали всі ці виклики, у них було розуміння того, що відбувається.
Після повномасштабного вторгнення спілкування з військовими змінилося. Якщо колись ми більше обговорювали певні морально-етичні, християнські теми, то зараз на поверхні інші питання: чи правильно я зробив, що залишив сім’ю і пішов воювати, чи варто приховувати це від дружини, чи вбивство є гріхом, як чинити з полоненими – на всі ці питання вони шукали відповіді.
Пізніше, якщо бачив, що одне і те саме питання хвилює багатьох, то розумів, що про це варто сказати на загал, для усіх. Були випадки, коли командир приходив і просив обговорити певні теми з військовослужбовцями. Наприклад, пояснити, що вбивство на війні не є гріхом, адже ми захищаємо свою територію і ми ні на кого не нападали. Багато запитували про вбивство полонених чи неозброєних – все це дуже чутливі теми. Бо з однієї сторони військові бачили кадри з Бучі, а з іншої – капелана, який каже, що вбивати заради помсти не можна, лише якщо є обов’язок захищати свою Батьківщину. Але знову ж таки, все переосмислюється, з перспективи часу ти розумієш значно більше і хочеться вірити, що кожне, сказане мною слово, не було для них даремним.
– Розкажіть про ваші поїздки на Схід. Чи відчуваєте страх, коли вирушаєте в таку дорогу?
– Мабуть, як і всім людям, капелану також властиво боятися. Коли вирушаємо у зону, де ведуться активні бойові дії, звісно відчуваю страх, хвилювання, але разом із тим пам’ятаю, як мене чекають бійці, як сильно хочу їх усіх побачити. Такі моменти додають сил.
Скажу, що в армії не завжди виходить так, як собі плануєш. Інколи щось організовуєш, але виникають проблеми то з машиною, то з пальним, то комусь із капеланів не виходить і ми переносимо поїздку. Я завжди дуже жалів через це, почувався незручно, але коли все-таки приїжджаєш до хлопців, то розумієш, що насправді приїхав у найкращий момент, саме тоді, коли треба було. А ці труднощі були невипадковими, насправді Бог усім керував.
– Чи правду кажуть, що на війні немає атеїстів?
– В одній розмові мені сказав боєць, що у них було багато невіруючих, але після першого обстрілу вони так молилися… Насправді часто бачимо, як атеїсти починають носити на шиї хрестики.
– За час спілкування з військовими, яка історія чи ситуація найбільше вас вразила?
За ці місяці доводилось чути і бачити дуже багато, але, мабуть, особливі емоції, коли військовослужбовці згадують про чудеса, які трапилися з ними на війні. Наприклад, хлопці розповідали, як мали йти у певне місце, але затримались буквально на одну хвилину і в підсумку ця хвилина врятувала їм усім життя. Або під час обстрілу всі бійці заховалися у хаті і в цей момент поруч прилітає снаряд, спершу чути свист, потім удар, а самого вибуху нема – він не розірвався. Хтось скаже – випадковість, а хтось – врятували молитви. Таких історій мені розповідали десятки. Інколи отримую повідомлення: «Отче, моліться, бо до ранку не доживемо», а вранці – «Дякуємо, трапилося чудо». Це короткі свідчення, але вони так багато нам показують.
– Після закінчення війни, які уроки маємо для себе винести, що в собі змінити?
– Наша велика проблема у тому, що ми дуже швидко забуваємо історію, можливо, не всі, але такий відсоток великий. Тому насамперед мусимо пам’ятати, ким є наш сусід, хто наш головний ворог і навчати цього майбутнє покоління.
Після перемоги ми також зобов’язані пам’ятати наших героїв, шанувати їхні подвиги. Згадувати не тільки про них, але й про родини загиблих, допомагати тим, хто повернеться, бо повірте, вони цього дуже потребуватимуть.
Питання рідної мови, її вивчення, використання, популяризація – для мене теж принципове, тому вважаю, що як громадяни України, всі ми з часом маємо перейти на українську.
І наостанок річ, про яку часто думаю, – кожен українець має виховувати майбутнього президента. Не чекати, поки хтось прийде і все вирішить, побудує замість нас Україну нашої мрії. Ні, вже зараз я маю виховувати свою дитину так, щоб вона стала президентом і мені не було за неї соромно. Якщо із такою думкою українці будуть виховувати своїх дітей, на нас чекає гідне майбутнє.
– Що у капеланстві для вас найважче, а що навпаки – найбільше надихає?
– Найважче – це дати відповідь на питання «чому?». Чому Бог це допустив? Чому він загинув? Похорони… це також складно. Стоїть наречена, яка вже не одягне білу сукню, у мами на руках дитина, яка не побачить тата, двоє дівчаток, яким 7 і 13 і вони постійно плачуть…. Ти розумієш, що маєш дати якусь відповідь, але в той момент її навряд чи почують. Але я завжди кажу нашим військовим, що вони воюють, аби такого не ставалося, щоб з нами більше ніхто такого не робив.
А надихає, мабуть, те, коли приїжджаю до військовослужбовців і бачу чергу до сповіді. Бачу їхнє навернення і розумію, як неймовірно діє Бог. Буває, повертаємося з капеланами зі Сходу і кажемо один до одного: «Заради них треба було сюди їхати». Бо навіть сповідь однієї людини вартує тої складної дороги, яку ми долаємо. Від цього найбільше радію, бо відчуваю, що є на своєму місці і роблю це не тому, що мушу, а тому, що люблю.
– Насамкінець скажіть, у чому вбачаєте нашу перемогу?
– Наша перемога в єдності, бо коли українці гуртуються, то роблять великі речі. І звичайно, наша перемога в любові: до ближнього, до Бога, до України, до самого себе. Цим ми і відрізняємося від загарбників, бо плекаємо почуття, які їм невідомі, бо вони йдуть до нас з жорстокості, а ми з любові.
Коли прощалася з отцем, у храмі саме закінчувалося вінчання, гості аплодували нареченим. Коли пройшла кілька кроків, прочитала про загибель двох військових із бригади о. Нестора. До своїх сімей вони вже ніколи не повернуться… У цю хвилину чиєсь щастя теж крокує поруч із чиїмось горем. Але віриться, що колись наш постійний біль втрат – замінить світло Божої любові. Бо тільки їй все під силу, бо лиш вона – непроминаюча, вічна …
Крайня історія – інтерв’ю з капеланом Військового коледжу сержантського складу НАСВ, настоятелем військового храму Стрітення Господнього о. Михайлом Білецьким буде опублікована на ресурсах Львівської Архиєпархії 29.10. 2022 р. Б. о 10:00.
Підготувала Наталя Бельзецька
Попередні історії:
«Місія – бути поруч»: новий проект пресслужби Львівської Архиєпархії до Дня військового капелана
Отець Андрій Хомишин: «Ми вже перемогли, бо воюємо з любові, а вони – з ненависті»
