Єпископ-помічник Львівської архиєпархії УГКЦ владика Володимир в ефірі «Радіо Воскресіння» поділився міркуваннями на тему духовної стійкості під час війни та суспільних потрясінь. Ведучою програми була Христина Нищей.
1. Час війни навчив жити сьогоденням.
Війна навчила не вибудовувати великих планів, перспектив, а просто дякувати Богові за те, що є. Багато людей сьогодні вранці не побачили схід сонця. Навіть там, де нема війни — померло багато людей. Час війни навчив не планувати занадто, бо ми не знаємо, що буде завтра. Війна навчила цінувати кожну хвилю. А також простоти. Бо якщо до того ми мали певні амбіції, то зараз просто дякуємо Богові за те, що маємо.
2. Будь-який час є можливістю для добрих справ.
Кожен час призначений на те, щоби творити добро. Не маємо уникати нагоди, щоб послужити і творити добро. Напевно, суспільство буде переформатоване у своєму думанні. Не тільки в Україні, а й за кордоном. Це спонукає нас довірити ситуацію Богові. Можемо або розчаруватися, або поглибити свої стосунки з Богом, бо, крім Нього, ніхто не може припинити цю війну.
3. «Мотто цього часу — творити добро сьогодні».
Сьогодні, а не колись. Це можуть бути дуже маленькі справи: показати дорогу людям, які не знають, куди йти в нашому місті. Тоді людина поруч відчуває, що вона не сама.
4. Війна показує, що є стрижнем нашого життя, за що ми справді тримаємося.
5. Коли нас діткнула війна, ми по-особливому відчули цінність миру.
6. Які зміни довкола не були б, Церква служить. Це — її покликання.
Про що ми зараз просимо наших священників? Особливо — щоби вони були поруч із людьми, щоби храми були відчиненими впродовж дня, щоб люди мали змогу помолитися, порозмовляти зі священником.
7. Пандемія вигнала людей із храмів, а війна навпаки — повернула.
Люди моляться за мир і хочуть бути разом. Стрес легше переживати разом, ніж наодинці.
8. У час війни важливо жити своїм покликанням.
Кожен має свою особливу харизму, своє покликання і повинен згідно з покликанням служити.
9. Воцерковлена людина має стержень у житті.
У Львові часто зустрічаюся на Личаківському цвинтарі з родинами наших загиблих Героїв. Це — зворушливі зустрічі. Ці люди мають багато причин для сліз і нарікань, але відчутно, якщо людина віруюча, воцерковлена, то у світлі віри долає цю кризу, бо не поглиблює наріканням, втратою надії своє життя. Не допускає розпачу, бо знає, що є вічне життя, до якого ми прямуємо.
10. Найкоротша і найпевніша дорога до Бога — це Святе Причастя.
Християнство — це життя на щодень із Богом.
За матеріалами Духовної величі Львова
