Дякую Богові за кожен прожитий день. Дякую за батьків, своїх братів та сестер. Дякую за те, що міг пізнати різних людей, які були і є послані Богом у моє життя. Дякую за те, що Господь завжди провадить мене й опікується мною! Дякую за покликання, яке Він дав. За це та багато іншого сьогодні, 3 серпня 2022 року, в день свого 70-ліття, дякує Богові архиєпископ і митрополит Львівський владика Ігор Возьняк. Із нагоди ювілею митрополит поділився думками про своє життя, дитинство, маму і тата, а також монаше й священиче життя, досвід підпілля, служіння у Вінниці, Тернополі та Львові.
Про віру і молитву
— Як розпочинається день Львівського митрополита?
— Він розпочинається з молитви і запису температури повітря. Потім практикую руханку. Очевидно, приймаю душ, опісля — час для молитви та розважання. Щоденно читаю часослов, утреню та йду на Божественну Літургію, а відтак до праці, потрібної у цей день. Якщо перебуваю в єпархії, то передусім це робота в канцелярії, зустрічі з людьми та виїзди…
— Чи важко вірити в Бога митрополиту Ігорю?
— Для мене ніколи не поставало питання вірити чи не вірити. Приймаю все, що Бог дає, і дякую за це. Також перепрошую за те, що я Йому даю (усміхається). Тому неважко…
— Як молодим людям молитися і будувати свої стосуни з Богом?
— Найперше дуже важливо вважати на слова, які промовляємо в молитві. Вважаю це першим і необхідним елементом. Якщо людина цього осягає, то переходить на вищі ступені. Зауважив, що сучасна людина дуже пристрасна. Не раз роздумав про святих, про те, як вони провадили життя. І зрозумів, що в нашому служінні Богові є дуже багато пристрасті. Важливо пройти всі шляхи очищення, через які Господь нас очищає і підготовляє до неба.
Людина як губка, яка зверху гарно виглядає, але якщо її стиснути, то з неї тече вода.
Людина молиться, ходить до церкви, причащається. Але там багато пристрасті — тої води з губки. Нам треба дуже працювати над тим, щоб цих пристрастей позбуватися. Це — різна злоба, неувага, шантажі, підступи, погані слова.… Я говорю про тих людей, які ходять до церкви. Так багато обмов, неправди, осуду. Це — пристрасність, яка не дає людині піднятися до Бога і бути з Ним.
Важливо молитися, щоби Бог нас навчив молитися. Важливо також просити, щоби Він нас звільняв від пристрасті.
Про батьків, покликання до монастиря і священства, службу в армії
— Що найціннішого вам передали батьки?
— Віру й виховання…
— Якими були родинні традиції?
Молитва. Ми завжди мали спільну родинну молитву, на яку всі збиралися о 21-й годині: тато, мама, брати і сестра. Ставали на коліна і молилися. Рано кожен молився приватно, але ввечері завжди мали спільну молитву.
Щонеділі тато нам давав завдання впродовж години читати катехизу з питаннями та відповідями. Я був найстаршим, тож читав її для братів і сестри. Інколи хтось приходив зі сусідів.
Ми разом ходили до церкви в село Повергів. Я не скажу, що радо йшов, але йшов, бо цього хотів тато. А згодом полюбив. Як не пішов, то мав на серці осад. Думаю, добре, що тато вимагав. Часом здавалося, що строго, але і це було потрібно, щоб дитина зрозуміла правду, особливо правди вічні. Також часом ходили пішки до Щирця до костелу, щоб там посповідатися і бути на Службі Божій. В один бік — до 20 км. Як верталися, на серці було дуже радісно. Не було жалю, що хлопці грали футбол, а ти аж на вечір приходиш здалека.
Згодом, коли тато познайомився зі священниками, вони до нас приходили. Зокрема, о. Михайло Винницький, о. Василь Вороновський, о. Володимир Сухий…
Разом із татом ми їздили до Львова, до священників у підпіллі. Тата звільнили зі школи, де він працював вчителем. Тоді він почав їздити до Львова й інколи брав мене. Після занять ми заходили до костелу, молилися, а потім йшли на автобус до дому. Мене захоплювали постави тих священників, Господь у серці щось будив. Коли читав книжки, відчувався в серці якийсь неземний трем. Думаю, що то так промовляв Бог.
Як прийшов з армії, влаштувався на роботу. Не мав де мешкати й о. Винницький взяв мене до себе. Коли жив у нього, то бачив, як він зранку вставав, молився часослов, вервицю. Мені це подобалося. Я відчував, що то моє. Думаю, Бог у такий спосіб поволі реалізує свої плани на покликання кожної людини до різних професій та справ.
— Хто чи що утвердило вас у думці піти в монастир і прийняти священство?
— Батько. Він нас виховував із малку не вірити тому, що вчила радянська школа, по фальшованій історії… Ми щодня молилися. Коли не можна було відкрито правити Службу Божу, не було можливості таємно її молитися, то слухали щонеділі по радіо.
— Досвід армії. Чого митрополит там навчився?
— Я служив у Казахстані. Мав зі собою вервицю. Молився лежачи або сидячи. Пошив собі кишеньку, щоб класти її туди разом із хрестиком. Ховав його, бо забрали б. Охороняли різні об’єкти, вчилися… Там, де я служив, були ракетні площадки, але мене дали на хлібзавод. Я там півтора року провів — був начальником відділу хлібопечі. Вмію пекти і посада забезпечена.
Переживаємо за нашу війну, за хлопців. Важливо також хто як вихований. Хто ходив до Церкви, той знає, як важливо молитися. Кажуть, що коли привозять вервиці, то їх усі беруть, навіть невіруючі, і з ними ходять як з оберогом. Зерно віри пробуджується у тих людей. Є дуже багато випадків, коли молитви рятували. Хлопці просять про молитву — треба за них молитися. Перемагає Бог руками людей.
Чудо порятунку в підпіллі
— Розкажіть про історію, яка запам’яталася з підпілля?
У 1973 році я зголосився до монастиря редемптористів. Із 1987 року служив у Вінниці. Там був отці Григорій Нисак і Степан Яворський, я з ним прописався на квартиру. Їздив на науку до отця Романа — на вечір суботи і до понеділка. Працював у газовій канторі. Часу трохи було, бо інколи за день понад норму перевіряв газових приборів, ремонтували колонки, плити, а той, який звільнявся, використовував на молитву та навчання. Коли висвятили на священника, то молився в хаті. О 6-й ранку була Служба Божа — зачиняли вікна і так молилися. Інколи бувало пізніше. Не рекомендували нам, молодим висвяченим священникам, показуватися, а згодом вже десь могли поїхати, де було потрібно. Впродовж тижня перебували вдома.
Пригадую завжди, як був у селі Голозубинці Хмельницької області. Десь у 1984–1896 роки там служив священник РКЦ Йозиф Чоп. Просив його посповідати. Там якраз були великопісні реколекції. Ми з ним ішли на Службу Божу — він служив, а я на хорах сповідав. Очевидно, що людей приходило багато, навіть у будний день.
Памятаю, як від 8:00 до 14:30 сидів на хорах і сповідав, нікуди не виходячи. Було не дуже бажано, щоб тебе там бачили. У мене виникла потреба вийти, а ще десь троє людей залишалося. Зокрема, бабуся по другому разу. Попросив їх зачекати і пішов. У той момент, коли я вийшов, за мною прийшли, щоб арештувати. Щось п’ять осіб було. А жінки мене попередили і забрали. Тоді я зрозумів, як Бог може врятувати людину навіть через фізіологічні потреби.
— Що цінного Церква здобула в досвіді підпілля?
— Господь завжди виховує людей. Як виховував ізраїльтян, водячи їх 40 років пустинею, щоб позбулися нарікань, невдоволення, так вчинив і нашом народу. Коли Церква вийшла з підпілля, то були великі зворушення, потім поволі втихло, наш народ пам’ятав про свою Церкву. Глибших Його намірів щодо нашого народу мені поки важко зрозуміти.
Ми маємо покликання. У світі з цим важко, а в нас щороку вони є. Думаю, що кров мучеників, які свої кості поклали в Сибірі, стали насінням віри нашого народу до християнського побожного життя.
— За що ви вдячні Богові як архиєрей УГКЦ?
— За кожен прожитий день! За батьків, своїх братів і сестер! Дякую за те, що міг пізнати різних людей, які були і є послані Богом у моє життя — це дуже важливо! Дякую за те, що Господь завжди провадить мене й опікується мною! За покликання, яке дав.
Ми вдома ніколи не святкували уродин чи ювілеїв. Це для мене завжди свято, направлене для моїх близьких і знайомих, які зі мною розділяють успіхи і невдачі. Це — день свята для архиєпархії. Я тішуся, що він є і що так його розумію.
Підготувала Христина Потерейко
за матеріалами розмови д-на Михайла Квасюка з митрополитом Ігорем,
Департамент інформації УГКЦ
