Владика Володимир, єпископ-помічник Львівської Архиєпархії, в інтерв’ю розповідає про Великдень під час війни, міцну віру українців і що він думає про російських нападників та про Ісусову заповідь любити ворогів.
Розмову мовою оригіналу можна почитати –тут
Як Вам святкувалося Великдень у час війни?
Я б сказав про це так: цього року свято Воскресіння було святом радості серед страждань. Багато людей в Україні ставлять собі питання: наближається Великдень чи ні? Але Великдень ніколи не скасовували, навіть цього року. Ми святкували дуже урочисто і з великою гідністю. Попри тривожні сирени, які ми чули. І не зважаючи на ризик бути атакованими бомбами чи ракетами.
Що ви кажете людям у такий темний час про Воскресіння?
Я знаю, що зараз люди можуть запитувати: Чи покинув Бог Україну? Чи Бог хоче війни? Чи Бог хоче, щоб люди вмирали? Де Він узагалі? Але насправді вони кажуть: Бог — наш єдиний притулок. Люди намагаються молитися і відчувати Божу близькість саме зараз. І я намагаюся донести до них, що Бог особливо близький нам у цій війні.
Яким чином?
Ісуса Христа вбивають у багатьох людях, Його жорстоко ховають у таких містах, як Буча чи Маріуполь. Це означає, що Він також воскресне тут, тут з нами, в цій країні. Настав Великдень, і надія на життя теж тут.
Що конкретно дарує Вам надію?
Я мав три дні дияконських та ієрейських свячень у Великодній тиждень. Іншими словами, в болі війни народжуються священники, щоб Церква могла жити. І діти теж народжуються. У деяких містах без світла, без тепла, в бункерах — але вони народжуються. І багато молодих людей хочуть вінчатися в церкві. Вони кажуть: «Нам зараз важливо бути одруженими в церкві. Весілля? Ми зробимо це пізніше». Це дає мені надію, що життя продовжується, навіть якщо гине так багато людей.
Як Ви особисто зауважуєте, що Бог зараз поруч із Вами?
На початку війни нашу країну покинуло багато дипломатів. Але Бог залишився. Його близькість дає мені внутрішній спокій. Я черпаю сили з Таїнств, з причастя. А ще я відчуваю Його близькість у зустрічах і розмовах з людьми. Зараз я багато чого вчуся у них.
Що саме?
Наприклад, я розмовляв з солдатом. Майже всі його товариші загинули. Він теж був поранений. Це було диво, що він вижив. Його родині вже повідомили, що він помер. Потім він повернувся. Я запитав себе: як мені його втішити? І сказав: «Без Бога нічого в житті не працює». І: «На фронті всі віруючі. Там немає невіруючих. Воїни часто мають із собою вервиці або невелику іконку, моляться і просять, щоб і інші молилися».
Що ще Ви відчуваєте під час розмов?
На Великдень я зустрів на кладовищі багато рідних загиблих воїнів. Також на похороні загиблого воїна я розмовляв з його родиною. Я теж думав собі: «Що я маю сказати цим людям? Вони втратили батька чи чоловіка. Слова мене підводять». Але потім вони мені багато говорять. І я черпаю силу з цього, з їхнього ставлення та мотивації. Вони кажуть: «Так, ми страждаємо, але ми знаємо, за що страждаємо». Люди справді можуть багато витримати, якщо знають, за що. Народ України бореться за свою свободу і своє майбутнє, він захищає свою країну. І ми дуже згуртовані і солідарні одне з одним. Багато простих людей з наших парафій приходять і готують для біженців. І запитують про те, як ще вони можуть допомогти. Допомагають собі і біженцям. Один досвід особливо зворушив мене.
Ви ненавидите нападників?
Ми не витрачаємо свою енергію на ненависть. Ми перетворюємо нашу ненависть на мужність, на здорову агресію.
Чи можете Ви зараз уявити, що після всіх російських військових злочинів коли-небудь може бути примирення?
Примирення можливе завжди. Але штучно це зробити не можна. Як жертви мають примиритися з кривдниками, якщо насильство не припиняється? Перш за все зло має закінчитися. Тоді зловмисники повинні пошкодувати про свої дії та прийняти наслідки. Тільки тоді може бути примирення.
На що зараз сподіваєтесь найбільше? Мабуть, що війна припиниться, чи не так?
Перш за все хочу пояснити: війна в Україні триває з 2014 року, але в Західній Європі довгий час ніхто не сприймав її всерйоз. Усі мовчали. Лише зараз, коли проливається стільки крові та відбувається стільки нелюдських злочинів, світ щось каже. Я думаю, що світ думав, що, можливо, після двох днів війни нас більше не буде, і про це незабаром забудуть. Але ми існуємо. Ми ще живі! На що я сподіваюся зараз? Що гостра фаза війни закінчується. Але війна триватиме довго — навіть якщо гармати мовчатимуть.
Яким чином?
Колись я чув, що війна триває доти, доки живе останній її учасник. Зараз люди сповнені сили, адреналіну та бажання боротися. Але коли ситуація в якийсь момент заспокоюється, сили та адреналін зменшуються. Існує багато сімей, які втратили близьких. І багато людей з травмами та страхами. Ми вже переживаємо за те, як ми зможемо супроводжувати всіх цих людей.
Розмовляв: Андреас Леш для інтернет-видання «Bistumspresse-Zentralredaktion»
За матеріалами Пресслужби Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
