1Кр 3,9-17;
Мт 14,22-34.
Ісус щадив своїх апостолів, думав про їхню втому, тому не затримував їх на довший час біля себе, лише велів увійти в човен і плисти на інший бік озера. Учні послухали, сіли у човен і почали веслувати. Сам же Христос після нелегкої денної послуги не пішов до учнів, лиш подався на гору, щоби помолитися. Був сам на молитві, таке тихе місце сприяло доброму й уважному молінню. Гарний приклад побожному народові, щоб молитися у тиші та самоті, це уможливлює легше спілкування з Богом. Візьмімо це на озброєння, щоб на особисту молитву не шукати людних місць, а за можливості – відокремлене місце, тихе, щоб не розсіювати духа, а скеровувати його до Господа. Слід молитися піднесеним духом й у такий спосіб старатися про спілкування з Господом, пречистою Богородицею, святими ангелами, блаженними й преподобним, які випередили нас до вічності!
А учні тим часом вправно веслували, щоб швидше прибути до другого берега, але мали перешкоду: здійнявся вітер, і човен кидали водні хвилі. Вітер не був попутній, лиш піднімав хвилі, протилежні веслуванню, які не давали можливості швидшому прибуттю до берега. Учні дібралися середини озера, не були спокійні через небезпечне здіймання хвиль, а до усього о четвертій сторожі ночі побачили, що хтось іде до них морем, і з переляку закричали: «То привид!» Ісус заспокоював їх, говорячи, що це – Він. Мимо високих хвиль та їхнього шуму, вони почули голос Спасителя. І Петро відразу вирішив звернутися до Ісуса, щоб велів йому підійти до Нього. Почув схвальну відповідь. Петро став твердо на воду, немов на лід, ступив кілька кроків, але зосередився на своїй безпеці, оглянувся на вітер, відвернув увагу від Ісуса й почав тонути. Святий Іван Золотоустий розглядає звернення Петра до Ісуса йти водою, що він просив багато і чинив це з любові, а не з хвальби; вірив, що Ісус може не тільки сам ходити поводі, але й інших повести нею (пор. св. Ів. Золот., Бесіда L на Мт, п.1). А, можливо, апостол Петро спонтанно діяв, а згодом думав? Коли став тонути у воді, звернувся до Ісуса, щоб рятував його. Звичайно, Ісус простягнув руку Петрові, схопив його руку й назвав його «маловіром» та особою, що допустив сумнів у своє серце, зосередившись на зовнішніх обставинах, Петро втратив внутрішній контроль та зв’язок з Господом, лиш факт – топитися у воді – стряс ним, і він звернувся до Ісуса, щоб рятував його. Виходить, Господь допускає людині помилятися, щоб згодом вірніше служила Йому? Петро був тілом близько до Ісуса, але малою вірою. А Заповідь Господня велить любити Бога цілим серцем, цілою душею та усіма своїми силами, тобто усім, ким є людина, слід служити Богові та любити Його! Бог врятував Петра, і Господь рятує кожну людину, яка звертається до Нього. Він не глядить на гріхи, в яких тоне людина, але на її серце та віру, з якою благає Його особа о прощення. Не заспокоюймося тим, що часто відвідуємо храм, молимося, причащаємо, даємо милостині тощо, але аналізуймо силу нашої довіри до Бога. Апостол Петро був свідком багатьох чудес, які чинив Ісус, І дозволив собі сказати до Христа: «… Навіть якби всі зневірились у тобі, я не зневірюся ніколи. Ісус же мовив … Цієї ще ночі, перше, ніж заспіває півень, ти тричі мене відречешся… Навіть якби я мав з тобою вмерти, не відречуся тебе!..» (Мт 26,33-35). Петро більше довіряв собі, як Богові. Не приймав серйозно до серця Господніх слів, не вірив Ісусові, дозрівав поволі у вірі та любові, покладався більше на себе, на свій досвід, бо його до цього часу так виховувало життя. Бог був присутній у його житті, але ще далеко, подібно, як він ступав за Ісусом, спійманим ворогами в Оливному городі. Святий євангелист Лука так коментує цей випадок: «… Петро ж ішов слідом за ним здалека» (Лк 22,54). Хоч слова та заяви апостола Петра були багатозначними, однак діла не підтверджували його слів. А святий апостол Яків стверджує: «Як тіло без душі мертве, так само й віра без діл мертва» (Як 2,26).
Істрія життя святого апостола Петра показала, що людина не спасається голосними заявами віри, словами стійкості та любові, лише діла виявляють, наскільки віра в Бога присутня у людині. А Ісус взяв спокійно Петра за руку, повів його по воді, зійшли в човен – і вітер ущухнув. Від такої події усі присутні в човні вклонилися Ісусові й промовили: «… Ти істинно – Син Божий!» (Мт 14,33). Не вдалося Петрові відрізнитися від інших, він був маловірний, і ще потрібно було часу, щоб стати дозрілим у вірі та свідчити про вірність Ісусові мученицькою смертю. А Бог залишився вірним своїм словам, які промовив одного разу до Петра: «… ти – Петро (скеля), і що я на цій скелі збудую мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають» (Мт 16,18). Господь не відмінив своїх слів і після того, як Петро відрікся Христа (пор. Лк 22,60-61). Син Божий не змінив того, кого вибрав, як скелю для будови своєї Церкви. Не передав ключі Небесного Царства іншому, хоч би святому Іванові, який стояв під хрестом до кінця, до останнього віддиху Ісуса. Іванові передав свою матір, Марію, а ключі залишив святому Петрові. Святий Павло у своєму листі до коринтян писав, щоб християнське життя основувати на Христі й нашу духовну будову зводити на Ньому. Він пригадував: «Кожного діло стане явне; день бо Господній зробить його явним; бо він відкривається у вогні, і вогонь випробовує діло кожного, яке воно» (1Кр 3,13). Цей же святий сильно уболівав над спасінням вірних Богові людей. Він називав людей храмом Божим, вказував, що Божий храм святий, і люди, як храм, повинні бути святими. Усі вірні, вірні Христової Церкви, покликані бути святими, дозволяти Богові освятити їх. І ми з вами підлягаємо цьому повчанню святого апостола народів, тому дозвольмо, прикладаймо зусиль, щоби Божий Дух знайшов мешкання у нашій особі. Від того будемо щасливі, в іншому не знайдемо щастя, бо ми – створіння Бога, до якого тяжимо, як залізні стружки до магніту! Не дозвольмо нашого духовного погляду звертати на речі, які не приносять щастя й не запевнюють спасіння! Хай пресвята Богородиця допомагає нам у ділі росту віри й нашого освячення.
+ Ігор
Митрополит Львівський
22 серпня 2021 р. Б., храм святих апостолі Петра і Павла, м. Новояворівськ
