Мандрівка до Фатіми: рік потому

Молодіжні спільноти Львівської Архиєпархії нерідко мають нагоду долучитися до міжнародних проектів та цікавих ініціатив. Сьогодні публікуємо розповідь Наталії Капітан, регента хору Львівської Духовної Семінарії Святого Духа та Молодіжного хору Архикатедрального Собору святого Юра, про участь семінарійного хору в урочистостях з нагоди святкування 70-річчя міжнародної організації «Допомога Церкві в потребі», які відбулися у Фатімі у вересні 2017 року.

В жовтні 2016 року Семінарія святкувала десятиріччя перенесення її з селища Рудно на вул. Хуторівку, і з цієї нагоди відбувалися певні урочистості. Ми мали нагоду провадити Божественну Літургію, яку очолював Блаженніший Святослав, а після цього брали участь у конференції, на якій також співали деякі піснеспіви. На ці святкування були запрошені представники різних організацій, які своєю участю вплинули на побудову і розвиток Семінарії. І серед них була пані Магда Качмарик, представниця світової організації «Допомога Церкві в потребі». Якось їй, видно, наш спів сподобався, заторкнув її, і тоді ж, у той день, вона сказала, що у вересні 2017 року в Португалії відбуватимуться святкування 70-річчя їхньої організації, і вона посприяє тому, щоби нас туди запросили. З першого разу в це повірити було важко, тому що то було дуже якось одразу – от ми заспівали, вже ввечері нам сказали – хор кудись запрошують – я собі думала, що то, напевно, все було сказано на емоціях, і так щиро дуже якогось великого значення тому не надала, хоч хлопці, брати ходили дуже піднесені: «Пані Наталю, а знаєте, нас хочуть запросити туди-то й туди». Ну я кажу: «Добре, гарно, будемо бачити, як запросять – будемо раді відвідати». І все, від жовтня на ту тему вже ніхто не говорив. І вже в квітні 2017 року отець-ректор прийшов до нас на репетицію і попросив попровадити Вечірню, тому що на ній буде присутня пані Магда Качмарик, і вона хоче повести з нами бесіду про подальші наші дії щодо відвідин Фатіми. Ввечері ми зустрілися з пані Магдою, і вона дала зрозуміти, що таки ми справді маємо там бути.

В цю подорож ми їздили за посередництвом Патріаршого Паломницького Центру, який дуже гарно інформував нас про все – які дії ми маємо робити, що нам потрібно. І ми мали з документами таку (може і не невеличку) проблему – мали труднощі з виготовленням документів, бо робили біометричні паспорти. І Бог зробив чудо – буквально в останні дні перед подорожжю. Наша група оформляла документи якраз у час найбільшого ажіотажу, і багато наших братів отримали паспорти вже у переддень подорожі. Ми ціле літо і ту частинку вересня були постійно напоготові, в постійній напрузі – а що ж буде, в якому ж складі ми їдемо. На жаль, двоє наших братів не змогли з нами поїхати, бо їм документів не встигли зробити, а всі інші, попри труднощі і затримки, документи отримали 7 вересня. А виїжджаємо ми 8 вересня (сміється)

12 вересня ми прибули до Фатіми, але так склалося, що проживали за 80 кілометрів від цього міста. Тому в цей день ми приїхали в містечко, в якому жили, а вже 13 вересня відвідали Фатіму. Це був день, коли ми не брали безпосередньої участі в тих святкуваннях як хор, але мали нагоду бути на Месі, яка відбувалася на головній площі біля Базиліки. Там були присутні представники багатьох національностей і багатьох конфесій; була більшість представників католицького світу, але також у цей день ми зустріли багатьох українців. Ще цього дня ми мали нагоду екскурсійно побувати в будиночках тих трьох діточок, яким Богородиця являлася у Фатімі. Були також на Хресній Дорозі в дуже гарному місці, яка справила на нас враження. А ввечері взяли участь у процесії Вервиці (так вона у них називається). Збиралися всі, хто хотів долучитися до молитви, в каплиці, молилися вервицю різними мовами – італійською, португальською, англійською, німецькою – і після цього мали обхід з фігурою Фатімської Богородиці навколо цієї площі і базиліки. То насправді теж було щось вражаюче – дуже пізно, люди зі свічками, дуже багато мов – і дійсно то захоплювало. Ти розумів, що так, ти молишся собі тихенько «Богородице Діво» своє, українське, але ти все одно долучаєшся до тієї величної спільної молитви. На наступний день – 14 вересня – це вже був наш день, коли організація «Допомога Церкві в потребі» святкувала своє 70-ліття.

Ми мали нагоду молитися з ними в базиліці Пресвятої Трійці, яка є на тій самій території, що й основна базиліка. Зранку ми молилися вервицю до Божого Милосердя і супроводжували її деякими нашими церковними гімнами. Згодом мали нагоду послухати свідчення різних отців про те, як у часі, коли їхня країна чи їхня Церква перебувала у якійсь скруті, чи постраждала – від наслідків чи то війни, чи то якихось природних катаклізмів – ця організація допомагала їм піднятися на ноги. Ці ділення були досить тривалими – від обіду і до шостої вечора. І вже тоді ми брали участь у Месі, де нам також дали дуже відповідальну місію, бо дуже багато частин з нашого Богослужіння мали нагоду співати в латинській Месі. З нами контактував отець Мартін з Фатіми, який власне і укладав нам той графік – де, коли, що ми маємо співати, ми з ним ціле літо вели переписку, відправляли йому твори, назви творів, тексти творів, які ми плануємо виконувати, а він разом з компетентними людьми, які в тому всьому були обізнані, складав перелік – де яку частину якого твору можна використати в їхній Месі. І насправді то було дуже цікаво, бо людей, які молилися з нами, це вражало. Тому що, як знаємо, в латинському обряді характерними є гра на органі і спів – спів монодійний, одноголосний. А тут нас стоїть багато, ми співаємо в чотири голоси, і нам ніщо не допомагає, нам ніхто не підіграє – насправді для людей, які мали нагоду нас чути, було щось дуже особливе. Їхня традиція зовсім інша, а ми тут мали нагоду принести щось своє – частинку свої традиції, своєї культури. І для нас це було приємно. Також перед Месою ми мали нагоду поспілкуватися з президентом цієї благодійної організації кардиналом Мауро П’яченца, який сказав дуже гарні слова. Він звертався до братів-семінаристів (наш отець Ігор, ректор семінарії, перекладав нам, адже кардинал спілкувався італійською мовою), сказавши чудові слова, що в семінарії дуже потрібно плекати культуру і музику. І насправді для нас, для тих, хто співає, ті слова були надзвичайно важливими, і давали розуміти, що насправді те, що ми робимо, дуже потрібне, і не тільки нам, а й перш за все тим, хто має нагоду з нами молитися чи нас чути. В Фатімі ми також мали нагоду молитися в нашій українській церкві. Це було для нас надзвичайно важливим.

Насправді було тяжко повірити, чого це саме ми. Я собі думаю: «Багато хорів, напевно достойніших хорів є!» – а чому саме ми – нам було важко це пояснити.

В наступний день після святкувань ми вже виїжджали з Фатіми, і наша програма трохи зазнала змін. Ми мали їхати до Іспанії, щоб побачити океан, насолодитися його виглядом. Але керівник нашої групи пан Юрій Дроф’як поговорив з водіями, що сама відстань не змінюється, якщо ми змінимо маршрут. І ми поїхали в Назаре, містечко, яке є зовсім поруч від Фатіми, і там мали нагоду океан побачити. Натомість, те, що ми поїхали до океану сюди, близенько, дало нам можливість побувати в Люрді довше, аніж передбачала наша програма. В Люрд ми мали приїхати ввечері, поселитися в готель і побути наступний день до обіду. А через зміну маршруту побували в Люрді майже два дні. Ми приїхали туди з самого ранку, нас поселили в готель – а мали поселити ввечері! – відтак мали нагоду полагодити всі свої справи. В Люрді ми пройшли відпустовий шлях., адже паломник, який буває тут, має пройти основними святинями. Пан Юрій провів нас цим шляхом, трошки нам про це розказав, і після цього ми молилися в нашій українській греко-католицькій церкві Літургію в нашому обряді, з нами ще їздила група отців з різних Архиєпархій, дуже багато капеланів – медичних, військових, вони очолювали це Богослужіння, а наш хор провадив співом. Там наша група зустріла сестру-монахиню (здається, з Тернопільщини), і вона одразу після Літургії каже нам: «Хлопці, ввечері в нас буде процесія Вервиці, і я домовилася про те, що ваш хор може взяти в ній безпосередню участь – тобто вам треба буде заспівати там куплет одної пісеньки, яку співатимуть всі національності кожен своєю мовою на одну мелодію, потім треба буде, щоб один брат  (бо Вервиця різними мовами) українською мовою гарно зачитав «Богородице Діво», і вам, як хору, дадуть можливість заспівати якийсь один богородичний твір». Але там, знову ж таки, був один нюанс, яким спочатку ми були трохи заскочені – тому що у Вервиці могло взяти участь лише 10 осіб – а нас є 20. Ми не хотіли ділитися. Люрд – то вже був десь день восьмий чи дев’ятий, і ми зрозуміли, що ми не можемо ділитися на два гурти – нам треба бути вкупці, бо ми вже мали таке відчуття справді такої спільнотності і не хотіли розділятися. Але сестра нас дуже заохочувала, що то дуже гарно, що то така подія і що нам дають місце бути на тій Вервиці – тобто Україна має можливість взяти в тому безпосередню участь. Тому ми трохи заспокоїлися і спокійно то провадили.

Це також пізній вечір. Всі учасники, які співали, стояли перед входом в основну базиліку. І нам якось дали таке особливе місце – ми стояли середині. Я думаю, що то було випадково, але дуже особливо. Що було цікаво: сестра нам говорить «Цю пісню треба співати в унісон, тому що тут дуже строгий диригент. Він, як тільки щось не так, показує на вас і каже: «Все, виходьте!» – якщо ви щось співаєте не так». А ми – ну як ми будемо в один голос? То просто не наше, ми так навіть не можемо. Словом, підходить до нас диригент, а хлопці мої: «Пані Наталю, а що нам робити, що, в унісон?» Я кажу: «Ні, давайте, заспіваємо на чотири, а там – як скаже диригент співати в унісон – заспіваємо в унісон».  І брати провадять ту пісню на чотири голоси, а він – вражений! Насправді, треба було бачити його вираз обличчя. Він звертається до наших басів і каже: «А як ви берете такі низькі ноти? Як вам так вдається?» І це також зразу нас на дусі піднесло – ми ж переживали, що нам скажуть, бо ми приносимо щось інакше; бо всі співають в унісон, всі співають у такій традиції, а ми тут не дуже прислухаємося, робимо по-своєму. І він тоді нам говорить: «А заспівайте те, що ви будете співати». І ми виконали такий гімн, який брати хотіли дуже давно, і власне Фатіма стала для нас таким поштовхом той твір навчитися – це богородичний твір «Маріє, Діво чистая», грецькою «Агні Парфене». І ми заспівали відрізок того твору на цій Вервиці, де також той диригент дуже гарно відреагував. І це також додало нам такого запалу, натхнення – що все добре, все гаразд. Насправді Вервиця в Люрді була ще більш вражаючою, ніж у Фатімі, тому що з кожним десятком до базиліки наближалося багато людей, які ішли з якогось обходу. В перших рядах стояли візки з людьми з особливими потребами. І насправді то було дуже промовисто. Промовисто те, що ті люди все одно натхненні. Вони не втрачають надії, вони не втрачають довіри. Вони смиренні і упокорені тому, в чому вони є. І є також дуже багато людей, які їм допомагають – там надзвичайно багато волонтерів, які просто присвячують свій вільний час для того, щоб повозити потребуючих, якось із ними побути. І насправді вони всі стоять у тих перших рядах – і ти бачиш просто масу таких особливих людей, бачиш ті очі, оту щирість, щирість тієї молитви – і то дуже проникливо. Також був такий момент для нас особливий – ми мали нагоду читати «Богородице Діво» в другому десятку Вервиці. Там був такий поділ, за яким у кожному десятку по кілька мов – тобто по два, по три «Богородице Діво» в кожному десятку було різними мовами, і наш десяток був другий, як я собі пригадую, сьоме-восьме зернятко. І тут ця перша десятка йде різною мовою, друга десятка, вже майже кінець другої десятки – і тут з’являється твоє! Тут твоя, українська! І ми наче молилися разом з усіма собі своєю, українською «Богородице Діво» – але тут коли ти з-поміж усіх мов чуєш, що усі єднаються нашою мовою в тій молитві – то насправді були дуже особливі відчуття. Після Вервиці ми вибудувалися перед базилікою і ще заспівали кілька наших літургійних пісень – також зібралося багато людей і люди були вражені, піднесені; після того ми молилися за Україну наш духовний гімн «Боже великий, єдиний» та гімн України, що також для нас було таким особливим відчуттям – що ми тут, в Люрді, такому благодатному місці, можемо молитися за мир в нашій державі, за наших військовослужбовців. 

У другий день нашого перебування в Люрді ми мали вранці Літургію в нашій українській церкві і трошки вільного часу – ми вже не були прив’язані до якихось програм. То був також особливий час, бо кожен міг його провести так, як хотів. Кожен міг собі піти помолитися, де хоче. Це насправді місце, про яке дуже важко сказати. Тому що там треба побувати. І те, що там є – це треба відчути. І – я зараз скажу свої відчуття – якщо у Фатімі ти був наповнений просто отим, що ти маєш тут певні обов’язки, ти маєш зробити це, маєш заспівати гідно, там маєш попровадити, там маєш все зробити по пунктах – має бути саме той піснеспів, саме у тому місці – і дуже багато в мене було таки переживань, щоб ми все, що перед нами поставлено, зробили гідно і якнайкраще. І може до кінця відчути той дух, який хотілося відчути в тому місці, мені, на жаль, не вдалося. Але в Люрді – так, це не було багато часу, були десь дві чи три години, що ми не були ні до чого прив’язані – кожен мав нагоду пережити той час так, як він хотів. І то насправді було дуже гарно, тому що це відчуття, про які не скажеш. То просто треба відчувати. І я дуже – насправді, дуже бажаю кожному туди поїхати і просто тим перейнятися. Тому що байдужим те місце не залишає – напевно, найтвердіше серце починає трощити і сокрушати. А я ще завжди мріяла в Люрді побувати – не знаю, чого. Мені колись подарували вервицю з Люрду . Це було вісім років тому. Тоді подивилася фільм про Люрд, про святу Бернадетту, і так собі завжди думала – треба буде якось до Люрду поїхати. Так собі поставила – треба мати таку маленьку мрію. І насправді коли мені прислали програму нашого паломництва, і я побачила там Люрд – мене тоді емоції просто переповнювали такою радістю! А ще коли наш керівник групи сказав, що ми в Люрді будемо довше, і що ми їдемо туди майже на два дні – насправді, то вже тоді були відчуття неймовірні. Але коли ми туди прибули… Кажу – це просто треба відчувати. Місце просто неймовірне.

У поїздці ми відвідували Італію, Францію, Іспанію, Португалію, і – вже вертаючись назад – Чехію і Польщу. В Італії було дуже гарно, бо ми мали нагоду відпочивати на морі – Середземному, Адріатичному. Брати були просто вражені – бо це ж ніхто ніколи в таких місцях не був, а тут не те, що пальця можна було вмочити в ту воду – насправді погода сприяла тому, що ми мали можливість окрім того, що співали, бачили, розглядали, слухали екскурсії – могли справді відпочивати на морі. Вражаючим для мене, і, напевно, для всіх, було відвідування океану. В нас була групка таких відчайдухів. Вже як ми приїхали до Фатіми, ночували в готелі – перший день нам дали просто для відпочинку. Нам сказали «Відпочивайте», бо ми мали 2 нічних переїзди. Але отак просто сісти в чотирьох стінах відпочивати, коли ти є десть у такому місці, що не знаєш, чи ще колись тут будеш – якось було трохи неправильно. Брати визначили за картою, що недалеко від місця, де ми знаходимося, є океан. І кажуть: «Може підемо туди, подивимося. Ми тут є, сьогодні маємо цілий вільний день – якось треба тим скористати». Ну ми й пішли до того океану, але то було так «близенько» – то було 10 кілометрів від нас пішки в одну сторону. Нас було небагато, десь вісім осіб, і ми так ішли – йдемо, йдемо, нічого не їде, ніякого громадського транспорту, ідемо так тією дорогою, і так один над одним піджартовуємо, чи ще далеко; вже по дорозі й нарікати починаємо один на одного – куди ви нас повели?! Брати мали карту, і вони нас вели чітко, гарно, так, як треба, але коли ми туди прийшли – це було все, ми забули, скільки ми пройшли, і скільки нам ще вертатися назад. Бо насправді коли ти бачиш оту безмежність, оту красу – то просто вражало. Пам’ятаю, тоді були такі хвилі, і я так їх просила: «Хлопці, будь ласка, не йдіть у воду!». Ти вперше в житті таке бачиш. Ну, вони мене не послухали, в воду вони пішли, але все було добре, чесно, гарно, недалечко. Та те, що ми побачили, було вражаюче. Бо це насправді така безмежність, неймовірна краса. Це того вартувало.

Також ми мали нагоду бути в Іспанії, в Барселоні. Але, знову ж таки, там ми були в більшості на морі, тому що наш транспорт перебував досить далеко від центру. Тому ми багато часу провели на морі, але в місті були лише десь із годину, тож моли нагоду побачити лише найвеличніший собор Барселони – собор Пресвятої Родини, архітектором якого є Гауді. Мало побачили, але це було також те, що дуже вразило. Ми собі запланували, що, може, зайдемо, щось поспіваємо – на жаль,  не мали нагоди зайти, тому що там є черга, така певна послідовність, впускають лише певну кількість осіб. Ми не мали часу стояти і чекати в тому храмі – тому стали збоку, біля храму, заспівали літургійної пісні, заспівали української народної пісні, і отаким чином в Іспанії провели той час.

Ще ми побували у Франції, в Стразбурзі, там також мали досить багато часу, щоб розглянути місто. Ми ходили на міст, який проходить через річку Рейн, і на якому є розмежування, кордон між Францією та Нмеччиною. І ми жартували, що мали нагоду побувати двох місцях одночасно – були одною ногою в Німеччині, а другою – у Франції. Також ми йшли туди з певними пригодами, бо десь трошки заблукали, але дуже хотіли мати оте відчуття буття в двох місцях одночасно.

Прага – це було останнє місто нашої мандрівки. Ми ще заїжджали в Польщу, але там були буквально годину часу, побували в Лєґевніках, в Санктуарії Божого Милосердя. Але в Празі ми мали цілий день і велику честь – співати в нашій українській греко-католицькій церкві. В Празі мали завершальну подячну Літургію – теж таку дуже особливу. Ми вибрались на хори, які були страшенно високо, страшенно далеко від Святилища, але храм насправді дуже величний, з неймовірною акустикою. І якось так Бог дав нам ласку молитися завершальну подячну Літургію в такому храмі, де кожна нота, кожен акорд, кожне проспіване слово – коли ти відчуваєш, як воно летить, як воно відзвучує – насправді давало великого натхнення співати, співати якнайкраще і єднатися один з одним не тільки голосами, а й молитовно. І це також було для нас таке щось дуже особливе. Після Літургії в Празі люди відгукувалися, що вони були вражені і захоплені. Але для нас було дуже промовисто, коли до нас підійшло подружжя, яке постраждало від урагану в Америці (ураган Ірма – М.Ц.). Вони просто прийшли до храму помолитися, а тут була Літургія – така Літургія, і для них вона була особливою. І коли ти бачиш оті такі очі, наповнені слізьми, наповнені подякою – ти розумієш, що от – ми є на правильному шляху. Ми зуміли діткнутися серця тих осіб. І для нас через ті враження, ділення тих людей це було щось велике.

Прага нас вразила просто своєю красою. Особливо вечірня Прага, вся у світлі – насправді, дуже красиве, гарне місто. Ми йшли екскурсією – мали дуже таку тривалу екскурсію – і проходили повз Карловий міст. І ми там побачили, що в кожному куточку щось відбувається. Там стоять продавці якихось сувенірів, там хтось грає на барабанах, а там хтось грає на якомусь іншому інструменті – і щось після Літургії на нас прийшло таке натхнення – а може то піти на Карлів міст і поспівати наших українських пісень. Якось так зважувалися, але були в нас такі активні брати, які до того підштовхували. І насправді – ми не пошкодували. Ми пішли на той Карлів міст, вибудувалися собі гарненько, знайшли місце і почали співати українські народні пісні. Старалися співати щось більш енергійне, веселе. І публіка, яку ми назбирали, була вражена. Справді – зійшлося стільки людей наш спів слухати, і вражало те, що було багато українців. Ми навіть побачили чоловіка, який стояв у кутку і просто не міг стримувати сльози. При кожній пісні він плакав, і ми розуміли, що то, можливо, якийсь заробітчанин, далеко від дому, який сюди приїхав не просто на екскурсію, а творить тут свою працю. І навіть принести радість тим людям – то теж було для нас дуже велике. Тому що ти отак стоїш – ти сам щасливий від того, що ти робиш, що ти наважився таке зробити – але ти бачиш, як реагують на це інші особи – це теж дуже заряджало і натхненням, і радістю, бо ти приносиш радість комусь іншому.

Всіляко було в тій поїздці. Звичайно, більше було моментів радісних, справді дуже таких проникливих, торкаючих – але був такий момент, як незручності в автобусі. Бо насправді – дуже далека дорога, страшенно велика відстань, дуже багато нічних переїздів. Ясно, що були якісь моменти, що щось важко, чимось невдоволені – але насправді дуже тішимося тим, що ми мали нагоди тих два тижні побути такою справді спільнотою. Напевно, для кожного з нас зокрема це було щось таке особливе, і кожен досвідчив особисто для себе багато. Але також саме як спільнота хору, ми мали нагоду спізнати одне одного. Бути в однакових умовах і бачити, хто як на ті умови реагує – кому комфортно, кому – не дуже, кого треба трошки підтримати, щоб йому стало комфортніше, кому треба щось допомогти, дати якусь опіку. Було в нас і таке, що брати трохи похворіли – і було приємно бачити, як вони один про одного турбувалися. Подорож була насичена дуже багатьма такими дрібницями – і насправді в тих моментах, в тих дрібницях був сам смак. Тому що, за всім ти спостерігаючи збоку, ти просто починав розпізнавати кожну людину, кожного хориста – хто є який – і було дуже приємно бачити, наскільки тут проявляється ота спільнотність, ота турбота один про одного, опіка одне одним. І то для нашого хору було щось дуже велике.

Десь досвідчувати аж такого ми не маємо можливості. Бо півтори години один день, півтори години другий день – і ми розбігаємось, і кожен зайнятий своїми справами. А тут два тижні – ніби теж не дуже багато часу, але два тижні ти в одних умовах, ти в одному приміщенні, ти в одній площині, в одному автобусі. І то насправді дуже багато відкрило, дуже збудувало як спільноту. Ми за це дуже дякуємо – перш за все Богові, бо до сих пір – мені важко зрозуміти – чому ми? Чому саме ми? І дякуємо всім, хто до того долучився. Найперше – пані Магді, яку Бог теж недаремне тоді, в жовтні, послав в нашу семінарію, і недаремно дав нам можливість заспівати тоді так, що її це заторкнуло. Насправді то зовсім невипадково. І ми дякуємо їй, що вона запропонувала організаторам нашу участь в тому всьому. Дуже багато підтримки ми відчули від ректорату Львівської Духовної Семінарії, котрі також співпереживали з нами, коли нам робили документи, постійно питали, чи ми отримуємо якісь дзвінки, чи якісь повідомлення звідти, чи все добре, чи треба в чомусь посприяти. Перед виїздом отці нам дуже допомагали, аби наш побут там був належним. Патріарший Паломницький Центр разом з паном Юрієм Дроф’яком, який нами курував – це було дуже гарно! Ми були про все проінформовані, все знали, все мали розкладено. Пан Юрій старався підлаштуватися під потреби кожної особи. І це дуже велике.

В автобусі в нас була така цікава річ. В дорозі ми знайомилися. В більшості духівник подорожі викликав отців з різних єпархій, але була така нагода і нашого знайомства. Мене питали – як Ви потрапили до семінарії, як Вам там є працювати, і довелося трошки розповісти про себе, про те, як тут опинилася і як наша праця відбувається. І попросили братів – «Заспівайте улюблену пісню пані Наталі!» (сміється) І ми співали «Баба Єту» в автобусі. Отці не дуже зрозуміли, ми потім сказали, що саме заспівали (йдеться про молитву «Отче наш» мовою суахілі – М. Ц.)

Дуже багато нашої пісні – і літургійної, і української народної – ми зуміли там залишити. Ми робили такі пам’ятні подарунки представникам організації «Допомога Церкві в потребі». Раніше хор своїми силами записував диск з літургійними піснеспівами. І після меси, яку ми мали 14 вересня, наші брати ці диски дарували людям, котрі виходили з храму. Це був день їхнього святкування, тому майже всі особи, що були присутні на тій молитві та урочистостях – це були, власне, представники «Церкви в Потребі» І ми дарували їм диски. І коли диски в нас завершилися, люди ще нас про них питали – і казали «То така гарна пісня, така гарна музика – і ви вже більше не маєте?» І нам було так сумно з того, що ми більше не можемо тим поділитися. Бо було розуміння того, що справді людей це вразило. І було шкода, що ми мали недостатньо часу, недостатньо ресурсів для того, щоби якнайбільше залишити по собі такого сліду.

Що ще дуже цікаво – це вправляння в терпеливості. Один наш брат писав свої враження, такий відгук: «Багато речей в моєму житті було зроблено вперше. Вперше поїхати туди, туди, туди – і вперше два тижні основною стравою мати канапки». То були певні екстримальні умови. Але так само – то теж дуже гуртувало. Всі ставали в купку, малювали такий конвеєр – той канапку мастить, той накладає, той передає. І навіть в тій дрібничці – мазання канапок! – ти відчуваєш, що то спільнота! Відчуваєш, що це реально люди з одними вподобаннями, з одним станом душі. І ти розумієш – тут байдужих нема, тому що один одному хоче послужити.

Відважитись на цю поїздку було тяжко – скажу щиро. Було страшно. Чому було страшно? Може, як хлопці то прочитають, їм то не до кінця сподобається, але ми про то говорили. Бо до того моменту – дозволю собі сказати – до того моменту, кілька днів до поїздки я собі думаю «Як? Я ж сама їду! Фактично їду сама» Бо я розуміла, що вони є між собою згуртовані, їдуть різні курси – все ж таки вони товаришують курсами, їхнє спілкування буде максимально одне з одним. А я їду сама – позаду мене – мої брати, попереду – самі отці, і кожен між собою товаришує, а я їду сама! Насправді у цей момент я розуміла, що я мушу, в мене вибору нема. Я собі не можу сказати «Якось вони собі раду дадуть, там в нас є гарні второпні брати, вони дадуть тон, одне одного налаштують» – я розуміла, що це нереально, я мушу їхати попри якісь свої страхи. Ми не мали нагоди таких тривалих поїздок, навіть на кілька днів, але десь так далі, де ми можемо розпізнати, як то буде – чи ми будемо в купці, чи розділені тощо. А ще коли ти знаєш, що їдеш в чоловічому колективі – як то кажуть, «ні з ким буде поплакати, ні поговорити». Я собі так думала. Але, власне, тут я дуже завдячую братам. Дуже. Насправді вони проявили таку братню любов – я себе просто почувала старшою сестрою між своїми молодшими братами. Особисто в мене не було жодного дня, коли б відчувався якийсь такий дискомфорт, що нам дають вільний час, і все – я собі йду блукати, вони собі йдуть, а потім ми зійдемося до автобуса. Завжди була отака турбота – «Ми йдемо туди – ходіть з нами!». Вони теж розуміли те, що їм треба комусь послужити.

У перший день дороги було страшно – тому що не знала, як то буде. Ота невідомість – як отой час буде побудований, як взагалі туди доїхати, бо це дуже далеко. Також дуже переживала – бо в братів є свої особливості, щоб теж усе було гаразд в кожного з них. І такий трепет був присутній в цілій подорожі. Але отой найбільший страх, який у мене був, зник, бо я змогла десь на день другий чи третій просто зрозуміти, що боятися нічого, бо це справді їде спільнота. Це не їдуть окремі люди зі своїми інтересами. Тут є один спільний інтерес.

То було незабутньо. То вже коли приїхали додому – тоді починаєш розуміти, що ж таке з тобою відбулося. Бо там – це все було в емоціях, все в русі. І там багато досвідчував. Але ти приїхав додому, розслабився – і аж тоді почав розуміти – Боже, що ж Ти зробив! Бо люди про таке насправді мріють. Я знаю дуже багато людей, які просто мірють в якусь таку подорож, якесь таке паломництво, в ті святині вибратися – а тут тобі просто Бог зробив отакий неймовірний подарунок! Я думаю, що в пам’яті братів, в моїй пам’яті це буде чи не на все життя. Попри різні моменти, попри різні труднощі то було дуже щось таке неймовірне, проникливе і дуже чуттєве. Особливо коли ми співали українські Богослужіння – ти стоїш перед братами і бачиш оті щирі палаючі очі – і вони ще більш палають, коли хтось приходить: «Брати, ваш спів – це щось неймовірне!» – і ти розумієш, що не тільки сам пережив, але й дозволив ще комусь це пережити, і ще й у тих особливих місцях, де тебе багато хто і не розумів, багато людей не розуміли, про що ти співаєш, але їх також то торкало – оце для нас також було щось дуже особливе і дуже приємне. Я думаю, що нам, як спільноті хору, це дуже багато дало зрозуміти, що плекати спів, власне, літургійний спів дуже треба. Тому що, перш за все, це не є для краси, а для того, щоб могти промовити до когось іншого. Це подружжя, яке ми зустріли в Празі – для мене була кульмінація всього. Коли люди зі сльозами на очах – люди, які не розуміють, про що ти співаєш – але ти в то щось вкладаєш, відповідно, та людина може відчути те, що ти відчуваєш, і що хочеш передати.

Я насправді дуже дякую братам за неймовірні старання. Очі горіли, і навіть той страх, який відчувався у Фатімі, коли ми співали – справді переживання, страх і трепет – але розумієш, як вони до того підійшли, що це було дуже відповідально, дуже щиро, дуже трепетно. І насправді я за це дуже дякую. Тому що ти зміг побачити і відчути, наскільки спів може глибоко торкнути – і то насправді таке дуже щось велике.

Довідка:

Kirche in Not («Допомога Церкві в потребі») — міжнародна католицька благодійна організація, якій з грудня 2011 присвоєно статус папського благодійного фонду. Особливість його ініціатив — надати допомогу Церкві, коли відсутність економічних засобів або порушення релігійної свободи ускладнюють або роблять неможливим її євангельську місію. Офіційний центр фонду «Kirche in Not» розташований у Ватикані, а міжнародна штаб-квартира фонду — у німецькому Кенігштайні.

 

 

АРХИЄПИСКОП І МИТРОПОЛИТ ІГОР
«Дякую Богові,
якому я служу»
II Тим. 1.3
Життєпис
ОНЛАЙН ТРАНСЛЯЦІЯ
Львів.
Собор Святого Юра
БЛОГИ
вл. Володимир
17/03/2017
Єпископ-помічник Львівьскої Архиєпархії звершив пастирський візит до Семінарії
Митрополит Ігор
17/03/2017
Семінар для катехитів Львівської Архиєпархії
вл. Володимир
17/03/2017
Єпископ-помічник Львівьскої Архиєпархії звершив пастирський візит до Семінарі
МИ У СОЦМЕРЕЖАХ
facebook twitter google+ youtube